(у православних)

1) дит. тято, татусь

2) батюшка, священик (у православних)

* * *

1) панотець, священик ( у православних)

2) icт.; = pope I

3)

ЕКУМЕНІЗМ, екуменічний рух (від грецьк. οικουμένη - світ, заселена земля) - рух за об'єднання християнських церков, що виник у протестантизмі. Початок екуменічному рухові поклала Всесвітня місіонерська конференція в Единбурзі (1910). Міжконфесійні організації "Віра і порядок" і "Життя та діяльність", які виникли згодом, мали на меті: по-перше, подолати догматичні і канонічні розбіжності у християнстві; по-друге, погодити християнство з актуальними проблемами сучасності. У1937 р. від імені цих організацій було утворено "Комітет 14", що виступив з ініціативою скликання Всесвітньої асамблеї церков, яка відбулася в 1948 р. і прийняла ряд ухвал, створила Всесвітню раду церков (ВРЦ). Е. як всесвітній християнський рух відбиває кризу окремих християнських церков і напрямів, є наслідком секуляризації суспільного життя, інтеграційних процесів у суспільстві. Заходи, що здійснюються керівними органами екуменічного руху, являють собою одну із спроб подолати кризу релігії. Е. має ряд рівнів. Насамперед, це рух за об'єднання християнських церков, який координує ВРЦ. Він підтримується більшістю протестантських і православних конфесій, Вірменською Апостольською та ін. церквами. Другий рівень - діяльність міжнародних протестантських організацій, таких як Всесвітня лютеранська федерація, Всесвітня методистська рада, Всесвітня рада баптистів та ін., а також взаємні контакти автокефальних православних церков. Третій рівень - діяльність республіканських організацій у масштабах однієї країни типу "національних рад церков", чого поки що немає в Україні, міжконфесійні відносини в якій значно поліпшилися б завдяки розвитку укр. Е. Цей рівень репрезентують Національна рада церков Христа в США, Британська рада церков. Четвертий рівень - діяльність релігійних об'єднань у масштабах регіону чи низки країн (напр., Африканська конференція церков). Існують і "галузеві" міжнародні релігійні об'єднання (Всесвітня федерація студентів-християн та ін.) і міжконфесійні міжнародні рухи (Християнська мирна конференція та ін.). ВРЦ підтримує відносини і співпрацює з цими міжнародними організаціями. В екуменічний рух активно включився і Ватикан. II Ватиканським собором (1962 - 1965) був прийнятий "Декрет про екуменізм". Представники Ватикану беруть участь як спостерігачі в форумах ВРЦ. Християнський Е. зазнає впливу процесів інтеграції і диференціації, які відбуваються в нехристиянськАх конфесіях (діяльність Всесвітнього братства буддистів, Всесвітнього ісламського конгресу та ін.) І. деологія Е. спирається на різні концепції теології і релігійної соціології, відбиває настрої соціально-політичного протесту (ідеї "теології звільнення" та ін.). Необхідно враховувати широкий соціально-культурний діапазон діяльності багатьох екуменічних організацій, їх участь в акціях загальнолюдського гуманістичного спрямування, що у великій мірі сприяє послабленню міжконфесійного відчуження, релігійного фанатизму та екстремізму, встановленню миру і злагоди між віруючими різних релігій і церков.

Липківський, Василь Костянтинович (1864, с. Полудні, Київщина - 1937) - священик, канд. богослов'я, активний учасник укр. національного церковного руху пер. трет. XX ст. в православній церкві в Україні по здобуттю нею автокефалії. Закінчив КДА. Перекладач богословських текстів на укр. мову. Більшість його творів було знищено. Брав участь у відновленні діяльності укр. православних громад, у формуванні та діяльності Всеукраїнських православних церковних рад. Один із організаторів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). 1921 р. Всеукраїнським православним церковним собором обраний архієпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України. Під тиском радянських репресивних органів на другому соборі Церкви 20.10.1927 р. "звільнений від тягаря митрополичого служіння". 1937 р. заарештований НКВД за "антирадянську" діяльність і згодом розстріляний. Вніс значний вклад у "розмосковлення" та модернізацію православ'я в Україні, ліквідацію в ньому монархічно-єпископських засад А. втор кількатомної "Історії Української Православної Церкви", збірників проповідей, ряду богословських та публіцистичних праць.

[br]

Осн. тв.: "Православна Христова церква українського народу" (1951); "Відродження Церкви в Україні (1917 - 1930)" (1959); "Відродження Української церкви" (1961).

1) панотець, священик ( у православних)

2) icт.; = pope I

3)

гонитель, гнобитель, напасник. [Заклятий гонитель православних. На віру гонитель].

* * *

преподобний Г; ве җӱмле кешишлерин ризасыйлан бир йеромонахос тайын эттилер, ки просмонариос дэрлер, ки онда ахшам саба параклиси охунсун җӱмле кешишлердэн ӧтӱрӱ ве бӱтӱн орθодоксос христийаннардан ӧтӱрӱ і зі згоди всіх ченців обрали вони одного єромонаха, котрого називають преподобним, щоб там увечері й уранці правився молебень за всіх ченців і за всіх православних християн Г.

БРАТСТВА - специфічні форми вияву реформаційного руху на укр. та білор. землях у друг. пол. XVI - на поч. XVII ст.; існували у Львові, Луцьку, Києві, Мінську та інших містах і селах. Б. - світські організації, що об'єднували здебільшого людей третього стану, які після переходу православних владик до унії виступили на захист батьківської віри, культури, мови, проти інституцій та ієрархії як католицької, так і православної церков. Б. засновували школи, друкарні, шпиталі, навколо них гуртувались відомі укр. й білор. вчені (М. Смотрицький, Карпович, Борецький, С. і Л. Зизанії та ін.), які створили значну полемічну літературу, виконали чимало перекладів, сприяли демократизації освіти і розвитку культури загалом. Ідеологія братських громад еволюціонувала від реформаційних тенденцій до гуманістичних. Але після того як православна церква почала виходити з тривалої кризи і спрямовувати свої зусилля на забезпечення духовної єдності укр. народу, що було необхідною передумовою його боротьби проти іноземного гноблення, Б., діяльність яких призводила до конфесійного розбрату, нерідко ставали національно деструктивною силою. З друг. пол. XVII ст. значення Б. занепадає.

Копистенський, Захарія (?, Перемишль, Галичина - 1627) - укр. письменник-полеміст, освітньо-культурний і церковний діяч демократичного спрямування, автор низки антикатолицьких і антиуніатських творів, противник винятково прозахідної орієнтації в питаннях освіти та культури. Освіту здобув, очевидно, у Львівській братській школі та в одній з колегій Речі Посполитої. 1619 р. під псевдонімом "ієромонаха Азаріяса" вийшла друком його перша праця "Книга в вірі єдиной....", спрямована проти ідеології протестантів. Гостро полемічний твір К. "Книга о правдивой єдности православних христіян церкви восточной..." (1623) присвячений викриттю та критиці практикованих королівським урядом та католицькою верхівкою заходів для реалізації церковної унії між православними та католиками в межах України та Великого Князівства Литовського. По смерті Плетенецького 1624 р. К. - архімандрит Києво-Печерської лаври. В Лаврській друкарні 1625 р. надруковані його твори "Омілія" і "Казаньє", присвячені пам'яті Плетенецького. Основний полемічний твір К. "Палінодія, или Книга обороньї католической святой апостолской всходней церкви..." був написаний протягом 1620 - 1622 рр. як відповідь на католицький трактат Льва Кревзи. Метою цього, як і всіх інших творів К., була оборона прав укр. православної церкви, захист "політичних і національних прав, звичаїв, духовної самобутності укр. народу в межах Королівства Польського. Для цього К. використовував історичні джерела про минуле укр. народу, починаючи від Княжих часів й закінчуючи сучасними йому історичними подіями - боротьбою козаків проти іноземних завойовників. Прямими спадкоємцями духовної спадщини Київської держави К. вважав укр. націю, оскільки саме українці є "нацією Володимира". Для зміцнення національної самосвідомості укр. народу свідомо використовує в своїх творах живу укр. мову.

[br]

Осн. тв.: "Палінодія" (1622); "Омілія" (1625); "Казаньє" (1625).

Могила, Петро (1596, Молдова - 1647) - діяч укр. церкви і культури XVII ст., богослов і мислитель. Освіту здобув у школі Львівського братства, а потім в закордонних ун-тах, можливо, у Франції і Голландії. 1627 р. М. обирають архімандритом Києво-Печерської лаври, 1632 р. - митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, на цій посаді він стає також екзархом Константинопольського патріарха. М. був високоосвіченою людиною, значно розширив сферу вживання укр. мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, зокрема, він готував укр. видання Біблії. Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, М. підпорядковує свою діяльність зміцненню православ'я, розбудові духовної єдності укр. народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. За допомогою проведених реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, він вивів православну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. У 1632 р. М. заснував колегію - перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних слов'ян, котрий відігравав провідну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні впродовж майже двох століть. У колегії вперше в Україні був здійснений перехід від духовно-практичного до теоретичного способу освоєння світу, розпочато викладання філософії і богослов'я як певних розгалужених теоретичних систем. У роздумах М. як мислителя доби Бароко виразно помітна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу та Реформації, античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини, селективно, М. сприяв прилученню укр. народу до здобутків світової цивілізації, культурних надбань усього людства Ф. ундаментальним принципом єдності Бога, світу і людини є, за М., любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце, з нею він пов'язує ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, стає основою суспільної злагоди і єдності, наслідком котрих є побудова "спільного блага"; досягнення останнього пов'язується ним з діяльністю держави. М. був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав думати про майбутню укр. державу. Основним державотворчим чинником М. вважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада в Україні, однак обмежена законом. Закон і право М. підносив вище будь-якої земної влади, і царської, і церковної, говорячи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, котрий його дав. У його творах, так само яків творах Ліпсія та Греція, спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяльність М. сприяли духовній єдності укр. народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким.

[br]

Осн. тв.: "Номоканон" (1629); "Антологіа сиріч молитвьі" (1636); "Евангеліє учительное" (1637); "Літос" (1644); "Православне сповідання віри" (1640-1645); "Требник" (1646).

I СХОЛАСТИКА ( від грецьк. σχολαστικόζ - вчений) - шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського Середньовіччя; релігійно-філософські вчення, що, на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дискурсі. Для С. (IX - XIV ст.) характерним є те, що наука і філософія ґрунтувалися на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Водночас було висловлено багато думок, що не узгоджувались із догмами християнства, особливо під виглядом вчення про двоїсту істину. В розвитку С. виділяють три етапи: ранній, середній і пізній. Рання С. (IX - XII ст.) стоїть на ґрунті нерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі, вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу ("sic et non" - "так чи ні") у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і з дискусією про універсали. Визначними представниками першого періоду С. були Мавр, Гуго з Сен-Віктора, Алкуїн, Еріугена, Росцелін, Абеляр, Б. і Т. Шартрські, Поретанський, Конш, Клервоський, Кентерберійський та ін С. ередня С. (XIII ст.) характеризується остаточним розмежуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) та теології, а також поширенням впливу вчення Аристотеля. Формується філософія великих орденів, особливо францисканського і домініканського, набувають свого завершення релігійно-філософські системи Альберта Великого, Гельського, Бонавентури, Томи Аквінського, Дунса Скота, Векона та ін. Дискусії між послідовниками Августина, Аристотеля і Авероеса; між томістами і скотистами стосуються доказів буття Бога, божественного творіння, шляхів вирішення проблем універсалій, співвідношення віри і розуму. Це час великих філософсько-теологічних енциклопедій. Для пізньої С. (XIV - XV ст.) характерні раціоналістична систематизація (внаслідок якої С. набула негативного змісту), подальше формування природознавчого та натурфілософського мислення, розробка логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточне відмежування містики від церковної теології. У зв'язку з тим, що з поч. XIV ст. церква вже остаточно віддала перевагу томізму, С. стала складовою історії томізму. Найвпливовіші представники пізньої С.: Альберт Саксонський, Кузанський, Буридан, Орезмський, Оккам, Дайте та ін. У періоди Гуманізму, Відродження, Реформації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії.

[br]

II СХОЛАСТИКА в Україні - схоластична філософія в Україні розвивалася в КМА, в єзуїтських колегіумах та протестантських навчальних закладах. В єзуїтських колегіумах вона набула вигляду оновленої християнської філософії у формі "протестантської схоластики", зразком якої могла бути та її версія, яку в межах лютеранства утворив Меланхтон. У КМА була сформована православна версія постренесансної, барокової схоластики. Вона була необхідним етапом історико-філософської еволюції в Україні, де впродовж тривалого часу домінувала спіритуалістично-містична традиція В. иникнення С. в У. було спричинене внутрішньою логікою розвитку вітчизняної філософської думки, а стимулювалося зовнішніми чинниками - необхідністю навчитися утверджувати в релігійній полеміці свою віру і спростовувати докази на користь іншої конфесії. В межах барокової С. в У. сформувалася традиція суворого, ретельного та екзантного ставлення до думок, звичка мислити в поняттях і повага до теоретичної думки загалом. Барокова С. в У. здійснила духовний синтез величезної ваги - не тільки поєднала Середньовіччя з Античністю в її ренесансній інтерпретації, а й синтезувала здобутки вітчизняної думки домогилянської доби, що тяжіли до греко-візантійських і балканських православних духовних традицій із надбаннями західної філософії різних історикофілософських рівнів - від античного до новітнього. Вона дала поштовх до розвитку в Україні власних версій раціоналістичного й ірраціоналістичного ґатунку, які на той час розвивалися західною філософією.

Філалет Христофор (Мартин Броневський) (? - бл. 1650) - діяч Острозького культурно-освітнього осередку, прихильник об'єднання православних і протестантів у боротьбі з католицькою експансією; довірена особа князя К.-В. Острозького у його стосунках з головою литовськ. реформаторів К. Радзивілом; близько контактував із Лукерисом. Ф. X. - автор "Апокрисису" - твору, що був написаний у відповідь на книгу польськ. єзуїта Скарги "Братський собф" (1597). В "Алокрисисі" Ф. X. обґрунтовує реформаційні за своєю суттю ідеї безпосередньої богопричетності кожного віруючого християнина, рівності усіх людей перед Богом, правомірності індивідуальних шукань істини віри та спасіння особистою вірою, свободи сумління як вищої духовної цінності віруючого, ідею всесвященства, контролю мирян за діяльністю пастирів, світської влади тощо, чим закладає основи формування (в релігійній формі) принципу загального громадянського права.

Яворський, Стефан (1658, с. Явори Львівської обл. - 1722) - церковний, суспільно-політичний діяч, письменник, філософ. Початкову освіту отримав у Яворі, пізніше вчився в КМА, згодом у Львові, Любліні, Познані та Вільно в єзуїтських навчальних закладах. Після повернення в Київ викладає в Академії риторику, філософію та теологію. Його курс лекцій, що має назву "Філософське змагання" (1692 - 1693), є свідченням становлення професійної філософії в Україні і зразком постренесансної схоластики, де томістичний аристотелізм уживається з філософськими тенденціями Нового часу. Плідною у київський період його діяльності була полемічна творчість. Його твори "Конкордація Святого Письма", "Про церкву", "Про Святу Трійцю" присвячені полеміці з католицизмом. Я. відомий своєю поетичною творчістю, удостоєний титула "лавроносний поет". Як громадсько-політичний діяч тісно співпрацював з гетьманом Мазепою, виконував ряд дипломатичних місій. Я. - реформатор і протектор Московської слов'яно-греко-латинської академії. Через розходження поглядів на церковну реформу (він був прихильником розмежування світської і духовної влади) з тогочасними можновладцями в Росії поступово відходить від активної суспільно-політичної праці. Головним твором Я. є його полемічна книга "Камінь віри...", де робиться спроба об'єднати зусилля православних і католиків для полеміки з протестантизмом.

[br]

Осн. тв.: "Філософське змагання" (1692 - 1693); "Камінь віри" (1728).

ЯЗИЧНИЦТВО - у християнському богослов'ї та почасти в історичній літературі - термін для означення дохристиянських і нехристиянських вірувань І. ноді як синонім Я. вживається термін "поганство". Поняттям "Я." охоплюються передусім політеїстичні вірування, хоча до його змісту входить і віра в духів, фетишів, тотемів, душ, а також первісна магія, чаклунство тощо. Історично язичницькі вірування і культ були більш ранніми формами релігійного практичнодуховного входження людини в світ і стали підґрунтям для виникнення сучасних релігій - монотеїстичних, світових. Протиставлення християнства та інших сучасних релігій язичницьким віруванням і культу значною мірою умовне. З прийняттям християнства на Русі чимало елементів давньослов'янського язичництва зрослися із ним, що призвело до т. зв. двовір'я. У видозміненому, почасти переосмисленому вигляді уявлення про місцевих богів-покровителів та залишки язичницької побутової обрядовості наразі зберігаються у православних віруваннях і культі.